Повноцінно жити, а не виживати з протезами

Ви знаєте, що ми об’єднались з Superhumans Center для збору коштів на протезування для українців, які постраждали від війни. До збору долучилась спільнота BlaBlaCar з 16-ти європейських країн. Разом ми зібрали понад 60 000 євро, і продовжуємо це робити.

  Приєднатись до збору

Аби підтримати збір, до нас долучились професійна шеф-кухарка та інфлюенсерка Ольга Мартиновська та ветеран і спортсмен Саша “Терен”.

Наші герої у спільній подорожі прямували з Києва до Борисполя. Протягом поїздки Саша розповів про своє нове життя, найважчі моменти до отримання протезів, можливості для ветеранів, а також про плани на майбутнє. Незважаючи на складність теми, розмова між Олею та Сашею пройшла легко і натхненно. Хочемо поділитись з вами найцікавішими уривками цієї розмови. 

Оля: “Сашо, ти випромінюєш бадьорість духу і впевненість. Чи відчуваєш, що зміг повернутися до того життя, яким воно було до всього: до поранення та протезування, чи ти прийняв зміни та почав усе спочатку?

Саша: “Складно відповісти. Наче моє життя не зазнало кардинальних змін, але водночас змінилось дуже багато – тепер я маю зважати на багато деталей. Наприклад, перед будь-якою поїздкою мені потрібно потурбуватися, аби мати всі необхідні речі для обслуговування себе та протезів. Я маю возити косметичку зі спеціальними гелями для ніг, додаткові панчохи та спирт, щоб обробляти протези. Також маю подбати про стілець для душу. Спочатку було складно, але зараз я вже звик до цих змін”.

Оля: “Звісно, аби звикнути до змін потрібно чимало часу. Я думаю, у тебе були періоди, коли нелегко було прийняти нову реальність і навчитися з нею жити. Можеш розказати, будь ласка, що було найважчим після того, як став на протези?”

Саша: “Безумовно, було важко фізично. Адже ноги тільки-тільки відновились після операції та зовсім ще не звикли до тиску від протезів. Я одягаю лайнер, панчохи, іноді наколінники — усе це і сам протез створює надзвичайний тиск. Спочатку я не витримував і знімав протези, бо відчувалось, ніби ноги лещатами стискають. Але зі своєю впертістю намагався перебороти дискомфорт і звикнути, тож старався якнайдовше бути в протезах. Найважчим був перший місяць, адже тілу потрібен був час на адаптацію.

Морально важких моментів майже не було. Єдине, що пам’ятаю, коли повернувся з реабілітаційної відпустки додому — тоді ще був на візку — мене занесли в дім і я зрозумів, що тепер все буде по-іншому. Не буде вже так просто, як було у минулому житті”.

Оля: “Ти згадав про організацію свого життя та побуту. А як щодо матеріального забезпечення? Чи є якась державна підтримка для ветеранів чи допомога з працевлаштуванням? Як такі люди, як ти, можуть зараз знайти роботу?”

Саша: “Якщо говорити про забезпечення, то наразі ще маю зарплату військового. Пізніше буду отримувати пенсію ветерана та пенсію по інвалідності. Але мені все ж хочеться на роботу, щоб заробляти на життя самостійно. На щастя, зараз є багато громадських організацій і фондів, які готові допомогти ветеранам і просто військовим з освоєнням нової професії, а деякі ще й допомагають з працевлаштуванням.

З того, що я бачив, то компанії теж беруть на роботу ветеранів без проблем. Але для цього потрібно отримати перекваліфікацію”.

Оля: “Ти говориш, що труднощів із працевлаштуванням ветеранів не спостерігав. Чи стикався з іншими суспільними проблемами, скажімо, з упередженнями чи стереотипами щодо протезування?”

Саша: “Відвертих упереджень зараз немає, але раніше ситуація була гіршою. Багато хто думав, що в Україні взагалі немає протезування. А якщо і є, то воно неякісне. Умовно, якщо протезують — то встановлюють, якусь деревʼяну ногу, як у пірата. Сьогодні цих міфів вже менше, але залишаються свої нюанси.

Наприклад, я спостерігаю багато випадків, коли люди розглядають протезування лише за кордоном, хоча є можливість поставити якісні протези в Україні. Звісно, якщо говорити про ампутації рук чи ніг вище коліна, лише за кордоном можна отримати необхідний протез. Адже Україна поки не може на ці види ампутацій забезпечити протези, які мали б мобільність, достатню для повноцінного життя”.

Оля: “А загалом, Сашо, чи відчуваєш, що суспільство тебе приймає і підтримує? Ти йдеш своїм шляхом, пишеш книгу, маєш амбіції, місію, плани. А якщо ти “спіткнешся” на цьому шляху, чи є впевненість, що суспільство допоможе? 

Саша: “Бачу, що від суспільства є потужна підтримка і хочеться сподіватись, що вона буде лише збільшуватися з часом. Ветерани, а найбільше ветерани з пораненнями її дуже потребують. 

Я на 100% впевнений, що за потреби, проблем з допомогою навіть від незнайомих людей не виникне. Але тут багато що залежить від людини. Щоб розраховувати на допомогу, потрібно про неї просити та бути готовим її приймати. Навряд чи суспільство зможе допомогти, якщо воно навіть не знає, що в людини є якісь труднощі”.

Оля: “І на завершення, які маєш плани на майбутнє? Я бачила, що ти почав займатися балетом і бігати? Розкажи про це більше”

Саша: “Балет я поки не танцюю (сміється), але планую. Хочемо з хлопцями ставити постановку і їхати з нею в Нідерланди та Штати. Спорт був у моєму житті завжди, але зараз я ще більше хочу ним займатися. Нещодавно брав участь в Іграх Нескорених і далі планую заходити у паралімпійську збірну по спринту. 

Щодо роботи, то хочу залучатись у напрямку допомоги ветеранам та людям, які втратили кінцівки через війну. Я допомагаю Superhumans Center, адже бачу, що вони роблять, вірю в те, що вони роблять і хочу бути частиною процесу. Впевнений, що нам все вдасться”.

Міжнародний збір BlaBlaCar спільноти на потреби Superhumans Center триває. Зробіть ваш внесок у майбутнє людей, які постраждали від війни. Кожні 10 гривень можуть допомогти комусь знову жити повноцінно, знайти свій шлях і впевнено рухатись уперед, як це робить Саша. 

  Приєднатись до збору